Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

− Скоро зрозумієш. Але ти мусиш зрозуміти це сама. Ні я, ні будь-хто інший цього тобі не пояснить, тим більше тими словами, які зараз ти тільки й можеш розуміти, враховуючи надто малий досвід, хоч і неймовірні потенційні можливості. А тепер вибач, але мені треба переговорити з Камілою. Розважся чимось. Візьми хоча б книжку якусь почитай.

Лія мовчки погодилася й пішла вглиб зали між нескінченними рядами полиць. Тепер вона вирішила не вибирати книжку навмання, як першого разу, а трохи тут освоїтися, пороздивлятися палітурки, погортати, одне слово, оцінити асортимент. Хоча в глибині душі сумнівалася, що Селінджер тоді був спонтанним вибором, який нічого не значив. Тим часом Метр відвів Камілу вбік і, хоч знав, що дівчина не підслуховуватиме, усе ж трохи стишив голос:

− Тепер я все зрозумів. Ця дівчина таки особлива. Ні! Не просто особлива − не така. Це щось геть інакше, ніж ми колись бачили, чули, відчували. І тепер я розумію, чому вона, щойно прибувши, ще нічого не досягши, потрапила в Коридор. Уяви, що буде, коли вона чогось тут досягне. Яку силу вона зможе мати.

Каміла лише кліпала, бо нічого не могла второпати.

− Ти так вирішив через її видіння? Через цю маячню про чуму? Але ж ми так мало знаємо про тих, хто повертається з Коридору. Що, як це якийсь побічний ефект? Що, як це залишки тих кошмарних снів, які вона там устигла побачити?

− Ні, ти нічого не розумієш. Ніякі це не залишки. Вона побачила мене. Розумієш, мене. Той юнак, хворий на чуму, то я. Я дуже багато знав про те, як повертати інших із Коридору, але, на щастя, раніше мені цього не випадало робити. Я й гадки не мав, що це аж так важко. Я витратив стільки сил… Та що там, ти ж сама бачила − я не зміг навіть підвестися. Так от, витративши всю свою енергію, я, мабуть, оголився, відкрив свою суть, своє істинне обличчя, яке в Країні взагалі не можна побачити. Але навіть цієї оголеності не можуть побачити такі, як ми. Ти ж не побачила? А от вона побачила. Вона побачила мене справжнього. І кому, як не тобі, це розуміти, адже ти сама допіру мені казала, що вона побачила тебе справжню.

− Але ж то я, а то ти. Це різні речі. Я звичайна, я така, як усі, а ти − Метр.

− Вважаєш, що для того, у кого є дар бачити суть, це має якесь значення?

Каміла мовчала. Вона щось напружено обмірковувала. Щось дуже її лякало. Те, що дівчина має дар, чудово, але водночас страшно. Що міг він дати їм, нічгородцям? У їхнє спокійне життя ввірвалося щось незвичне. Чи принесе воно новий етап творення (те найважливіше, для чого вони існують), чи, навпаки, усе зруйнує? Останню думку засвідчував той факт, що сьогодні раптом нагадав про себе Коридор, який уже дуже давно перестав цікавитися нічгородцями.

Каміла ще довго лякала б себе, та спромоглася-таки відігнати страшні думки. Вона наважилася запитати, хоч і знала, що Метрові це не сподобається (але ж він сам почав):

− Той юнак − то твоє справжнє обличчя?

Метр не відповідав. Його знову опанував давно забутий страх. З пам’яті виринули крики болю й розпуки. У повітрі закружляв запах смерті. Навколо трупи, сморід, зойки… Люди мов божевільні. Вони сахаються одне одного: батьки − дітей, брати − сестер, чоловіки − жінок…

− Таким я був колись. Потворним і моторошним, на межі буття й небуття. Таким я й потрапив до Нічгорода.

− Ти, мабуть, був хорошим митцем. Навряд чи пересічний чумний потрапив би сюди.

Метр звів на Камілу сповнені сліз очі, і вона, збагнувши, якого болю завдають йому ці спогади, вирішила змінити тему:

− То що робитимемо з дівчиною?

− Треба показати її Оксентієві. Думаю, зараз лише він зможе дати слушну пораду. Дівчина ця − скарб, але іноді скарби бувають прокляті й приносять лихо, тому нехай він вирішує, як із нею бути.

Я сама себе дивувала. Як можна, стільки всього переживши, бути такою спокійною і, діставши з полиці книжку, наче в себе вдома, насолоджуватися читанням? Книжка була простісінька, як і всі тут: стандартний формат, близько трьохсот сторінок, у зеленій палітурці. Дуже добре пам’ятаю її зміст, а от ім’я автора й назву − ні! Дивно.

Я знову втратила лік часові. Хоча річ, певно, не в майстерності автора книжки, а таки в часі цієї місцини (якщо час у земному розумінні тут узагалі існує). Не думаю, що Каміла з Метром могли розмовляти стільки часу, скільки мені треба було, щоб прочитати книжку. Але підійшли вони саме тоді, коли я перегорнула останню сторінку.

Мабуть, для них і для мене час плинув по-різному, принаймні так тоді мені здалося. Чому?

Я ніколи не читала швидко. Не тому, що не могла (навпаки, ще в школі техніка читання в мене була найкращою в класі), просто завжди свідомо не поспішала, намагаючись смакувати кожне речення, кожне слово. Крім того, жодна людина не може читати дуже довго без перерви: очі втомлюються, тіло ціпеніє; потрібно змінити діяльність, щоб відпочити. Тому в житті я нізащо не прочитала б книжку обсягом триста сторінок навіть за день, хоч яка б вона була захоплива. А тут усе сталося так швидко, що я й не похопилася. І жоднісінької втоми, ніяких надзусиль. На одному диханні. І якби ж хоч книжка була вартісна. Коли почала її читати, то не могла відірватися, та, прочитавши останній рядок і зрозумівши, що все, продовження не буде, подумала, що мене нахабно, як першокласницю, надурили. Таке ж відчуття було й після перегляду серіалу «Загублені». Я ненавиджу серіали, але цим була просто одержима: не пропускала жодної серії, навіть повтори дивилася. Мало того: коли мені довелося поїхати на кілька днів на конференцію в інше місто й жити в гуртожитку, де не було телевізора, я щовечора дзвонила мамі й просила слово в слово переказувати мені все, що сталося в «Загублених». Такий заплутаний сюжет, такі неймовірні повороти, фатальні події − усе це так мене захопило, що я не хотіла, щоб кіно закінчувалося, але вже й не могла дочекатися розв’язки.

Та, мабуть, автори сценарію самі заплуталися й просто вирішили залишити все як є. Я була шокована. Серіал закінчився, а запитання множилися в геометричній прогресії. Після перегляду останньої серії я зрозуміла, що мене,